Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

сказати… Сталася біда. Учора загинув Максим. У ДТП. Вибач, але я мусив тобі це повідомити.

Сашко не бачив, як Ольга зблідла, як її очі, мов дві холодні крижини, втупилися в стіну, дівчина заточилася й ледь не впала. Опанувавши себе, вона ледь чутно промовила в слухавку:

− Коли це сталося?

− Учора, Олю. Учора вдень, близько дванадцятої. Він їхав до тебе, хотів освідчитись і дещо подарувати. Максим дуже поспішав і, не впоравшись із керуванням, в’їхав своїм «опелем» під вантажівку. Коли приїхала «швидка», він уже помер. Я розумію, тобі важко це чути… Вибач, але…

− Ні! − перебила його Оля.

− Що − ні?

− Ні! Цього не може бути! Ти щось плутаєш!

− Тобто? − не зрозумів Сашко.

− Цього не може бути! Учора ввечері, близько п’ятої, Максим був у мене й подарував мені обручку.

− Ти впевнена?

− Так! У мене є доказ − обручка. Не клади слухавки, я зараз.

Дівчина чимдуж кинулася по подарунок. Але обручки ніде не було. «Невже це все мені наснилося? Боже, що ж це таке?»

− Алло. Сашку, мабуть, це був сон, дивний сон…

− Мені дуже шкода, Олю. Ти приїжджай…

− Зачекай. А як там його мама? − запитала Ольга, розуміючи, як матері зараз важко.

− Мама? Чия? − здивувався хлопець.

− Максова. Чия ж іще?

− Та ти що? Вона вже десять років як померла.

Усе ясно. Це ще раз довело бідолашній, що то був лише дивний, але прекрасний сон.

Через два дні Максима поховали. Ольга теж там була. Їй досі не вірилося, що коханого вже нема.

Після цієї трагедії дівчина замкнулась у собі. Вона знову почала жити своїм буденним сірим життям: дім − робота, робота − дім. Забула мову пташок, музику хвиль і те, що в природі є зв’язок між людиною й тим, що її оточує.

Якось, у звичайний вихідний, Ольга вирішила вперше за тривалий час прибрати у квартирі. Коли дійшла черга до книжкової полиці, де був цілковитий безлад, і Ольга потягнулася, щоб витерти пил, поличка похитнулась і всі книжки з гуркотом попадали на підлогу. І раптом погляд спинився на маленькій червоній скриньці. Спершу вона остовпіла, але опанувала себе й відкрила пуделко. Як же здивувалася Ольга, коли всередині засяяла дивним світлом обручка, що її подарував у день смерті Максим.

Ольга все зрозуміла. Вона пригадала слова коханого: «Хоч де б я був, завжди тебе безмежно кохатиму». Він хотів її заспокоїти, переконати, що життя триває і що вона сама мусить навчити когось розуміти мову птахів, слухати музику хвиль і бути з природою одним тілом і душею. І бачачи це, Максим радітиме.

Цієї ж миті Ольга помітила книгу, якої вже давно не брала в руки і яка, падаючи, розкрилася. То була Біблія.

Розгорнута вона була на сторінці 203. Діяння святих апостолів. Розділ 26. Вірш 8: «Чому ви вважаєте за неймовірне, що Бог воскрешає померлих?»

23.03.2000

І чому я так люблю все фантастичне, незрозуміле, таке, що виходить за рамки здорового глузду? І в оповіданнях мене до цього вабить. Починаю писати щось реалістичне, та в результаті виходить те саме. Ось і цього разу прочитала на засіданні студії свій «Бумеранг». Знову мене хвалили, та знову не за майстерність, а за фантазію. Вона, кажуть, у мене надзвичайна.

Це в мене з дитинства. Я завжди була така брехуха. І що характерно, брехала завжди щось неправдоподібне: то якісь привиди до мене у вікна прилітають, то домовики по хаті гуляють. Завжди знаходилися дурники, які цьому вірили, і з ними теж починали ставатися схожі історії. Правда, вони, на відміну від мене, вірили в те, про що розповідали. Вірили, що в сусіда кішка вночі корову доїть, що маму вві сні барабашка душить, а батько, як ішов уночі з роботи (можна здогадатися, у якому стані) побачив чорта.

От і студійцям мої фантазії сподобалися, і виникла дискусія. Керівничка не переставала дивуватися й повторювати, що проза − це моє, бо те, що я пишу, дуже сильне, як на восьмикласницю.

А я ж просто бавлюся. Так, усі ці вигадки, фантазії − це просто гра. Захоплива, але несерйозна. Але «Бумеранг» таки кращий за мої попередні спроби. Що ж, я й надалі шліфуватиму свою майстерність (як пафосно сказано!). Нижче подаю й саме оповідання. Хтозна, може, воно так і залишиться в моєму щоденнику і його ніколи не надрукують.

Бумеранг

Недовго думаючи, Олексій повернув у завулок, що вів до кладовища. Він не вірив у привидів, уважав, що це забобони й фантазії людей, які знічев’я вигадують казочки, щоб лякати своїх неслухняних дітей. Через цвинтар він ходив щодня, бо це була найкоротша дорога: зранку, коли ще темно, з дому на роботу і ввечері, коли вже темно, з роботи додому.

Сьогодні був важкий день. На роботі з ним сталася неприємна пригода. Він усіляко намагався забути про неї, та знову й знову прокручував у пам’яті, нарікаючи подумки на лиху іронію долі. Ще зовсім недавно він був задоволений життям і роботою, а сьогодні якась зла сила перекреслила все жирною чорною лінією. «Як могло таке статися зі мною?» − Олексій не міг заспокоїтися.

Уже два роки він працював хірургом у престижній міській лікарні. Хоч і наймолодший, але дуже здібний, тому користувався в колег авторитетом, а серед молодих медсестер − неабиякою популярністю (чого аж ніяк не соромився). Останнім часом з однією з них мав непогані стосунки. З Христиною, гарненькою дівчиною, хоч, правду кажучи, нікудишньою медсестрою. Олексій часто цікавився, як вона влаштувалася в лікарню, але Христя завжди відмовчувалася. Він здогадувався, що дівчина − чиясь протеже, але думки свої тримав при собі.

Вузька дорога плелася серединою кладовища. Обабіч маячіли хрести, пам’ятники, надгробки. Може, когось це царство мертвих і злякало б, але не Олексія. У голові знову пролунали слова головного лікаря: «Я розчарувався в тобі. Я, звісно, тебе не вижену, але знай: таким, як ти, не місце в лікарні!» О Господи, одним необачним вчинком він зіпсував собі кар’єру. І чого поплівся з Миколою в бар на своїй зміні? І чого одну за одною вливав у себе ті кляті склянки? Здавалося б, звичайне вино, але ж як «уставило». І чому тій дівчині треба було «напоротися» на ніж саме в цей час? До кінця зміни залишалося недовго, і якби не вона, ніхто б і не помітив його веселого настрою, не зауважив би гострого